Більш ніж просто транзитні точки, ці придорожні укриття — справжні театри повсякденності, простори тихої паузи та швидкоплинного контакту. Їхні форми варіюються від суворих до фантастичних, кожна з них — маленька пам'ятка місцевій примсі, погоді та часу. В об'єктиві Нікіфорова вони стають емблемами очікування — не лише автобуса, але й самого часу, готового зрушити, або життя, готового настати.Супроводжує знімки ліричне, медитативне есе українського письменника та військового Артема Чеха під назвою «Полегшати». Написане в період як особистих, так і національних потрясінь, роздум Чеха розгортається, мов дорога: блукаючи пам'яттю, самотністю, ніжністю кохання та невблаганною присутністю смерті.Сторінки пронизані меланхолією. Деякі з цих зупинок — скромні та бетонні, зухвалі у своїй тиші — вже зникли, ставши жертвами руйнації, забуття чи війни. І все ж фотографія, з її впертим прагненням зберігати, дарує своєрідну вічність: запис місць, які колись були і в певному сенсі залишаються.
–5%
Зупинки. Дорожня архітектура України