Мабуть, найлегше здійснити ретроспективу прожитого життя тим, хто вже не живе, звичайно ж, якщо вони дивним чином зберегли свою свідомість. А чи зберігати її взявся хтось інший, приміром, автор. Нескуті фрагментарністю пам’яті й суспільними конвенціями, вони можуть пройтися подоланим шляхом, називаючи нарешті речі своїми іменами. Нікі — мертва. Тож незалежна й вільна говорити так, як думає та відчуває. І хоче говорити, оскільки вона була позбавлена такої можливості за життя через конспіративні квартири, задерикуватих підлітків у школах і мікросвіт кварталів, де всі про всіх усе знають. Це книжка про країну, яка прагне знайти свій шлях у буремних перипетіях ХХ століття. І водночас — про дівчинку, яка народжується в цій країні, зростає разом з нею, стаючи підліткою та жінкою, що, мов губка, вбирає досвід власної родини та свого близького оточення в різних місцях, куди її закидає доля. Вона розповідає про трагедії, пов’язані з процесами націєтворення й пошуку греками власної ідентичності — культурної, соціальної, політичної. Про захоплення високими ідеалами рівності та братерства, за якими криється безодня тоталітаризму. Про віру в союзи й союзників, які зраджують, зокрема після спільної перемоги над фашизмом, адже кожен має власні геополітичні інтереси й часто з упередженням ставиться до суспільства, яке стійко чинило опір ворогам-окупантам… і шукало свій шлях. Батьки нарекли її Нікою, імовірно, через бажання вірити (марно!) у перемогу своїх ідеалів, а вона стала демонстрацією того, що життя завжди долатиме перешкоди й перемагатиме небуття.
–5%
Нікі