Желязни Роджер Хроники Амбера : в 10 кн. Кн. 3 : Знак Единорога : роман

...Я не зважав на запитальний погляд в очах конюха, коли знімав моторошний вантаж і заганяв коня в стійло, щоби про нього подбали. Перекинувши жмут кишок через плече, рушив до чорного входу пала3цу — плащ не міг приховати свого наповнення. Скоро пкло вимагатиме розплати.

Обійшовши плац, я рушив до стежини, що вела до південного краю палацових садів: уздовж манівця менше цікавих очей. Мене все одно помітять, однак вдасться уникнути недоладностей, неминучих на центральній дорозі, де завжди багато метушні. Чорти б його взяли.

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків.

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні.

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв’язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування.

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій.

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор.

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і ...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз.

Він завагався, розглядаючи мою ношу.

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла.

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло...